Люди Дніпра: Михайло Пронченко – розстріляний фашистами, заборонений Москвою

Виповнилося 115 років від дня народження нашого земляка, поета із трагічною долею.

Михайло Пронченко (07.09.1909 – 11.02.1942) назавжди увійшов до літопису патріотів України та нашого регіону. Талановитий та самобутній поет доклав усю свою життєву енергію для боротьби за майбутнє незалежної України.

Сталінський режим його переслідував, забороняв, загрожував. Але загинув Михайло на 33-му році від рук катів не радянських, а фашистських.

Пам'яті поета та патріота у Літературному музеї Дніпра провели спеціальний захід.

Воно було організовано з ініціативи Січеславського товариства політичних в'язнів та репресованих. Його голова Іван Дремлюга нагадав про долю поета:

«Девізом незламних і послідовних борців за волю України стали слова самобутнього поета Михайла Пронченка, 115 річницю якого сьогодні відзначили в музеї "Літературне Придніпров'я" за ініціативи ГО "Дніпровське товариство політичних в'язнів і репресованих":

Не треба нам нічого від життя,
Ні почестей, ні грошей, ані слави.
Лише держави треба вороття,
Святої Української Держави!

Про трагічну долю і надзвичайний талант непересічного поета, борця за незалежність України Михайла Пронченка (1909-1942) розповіли голова обласного товариства Іван Дремлюга та співробітники музею Світлана Мартинова і Анастасія Теплякова.

Звучали українські патріотичні пісні і козацькі думи у виконанні бандуристів Петра Ткаченка і Василя Жованика.

Вірш Михайла Пронченка про головного ворога України, що був написаний далекого 1939 року після його повернення з 5- річної каторги, особливо дошкульно звучить тепер, під час кривавої московської навали на мирні українські міста і села.

Не раз!
Не раз татарською ордою
Й ляхами топтана була,
Не раз в степах Дніпром-рікою
Кров запікалась і текла.
Та в серце гнів багнетом коле,
І жах, мов привид, ожива —
Ніхто вовіки і ніколи
Так не топтав нас, як Москва:
Вона проходила чумою,
Несла жахи свої страшні,
Зривала дикою рукою
Квітки і чисті, і ясні.
В могили нас дочасно клала,
Хоч слали ми добро за зло, —
Але й могили розривала —
Й спокою мертвим не було.
За слово тихе нас карала
Вогнем жорстокої руки —
За хліб нам камінь подавала,
Холодний, наче Соловки.
Москва незнаною ордою
Тобою, краю мій, ішла, —
Не раз в степах Дніпром-рікою
Кров запікалась і текла.
1939».

Фото – Літмузей, Іван Дремлюга