Історія Дніпропетровщини: Як наші предки розписували печі та каміни

До Жовтневого перевороту в нашому краї була популярна традиція художньо розписувати внутрішні інтер'єри будинків.

Особливим напрямом цієї творчості був розпис печей, камінів та стін. При цьому народні майстрині створювали унікальні за своєю красою твір.

На жаль, радянський режим усіма силами викорінював різні види української народної творчості, заганяючи всю культуру під один гребінець радянських стандартів та пропаганди.

Вже до початку Другої світової війни цей вид народної творчості на Дніпропетровщині практично зник.

Про те, як у Катеринославській губернії розписували печі, каміни, стіни, у групі Рідна Новостепанівка (Цікавінки з історії Новомосковського краю) розповів відомий дослідник історії нашого краю Ігор Лисенко:

«1913 рік. Унікальні зразки настінних візерунків, зібрані в селах Новомосковського повіту.

"В 1911 році молода художниця Євгенія Костянтинівна Евенбах познайомилась з Дмитром Яворницьким. А він, переглянувши її замальовки, рекомендував їй проїхатись по українським селам і зібрати зразки народних орнаментів на розписаних стінах та коминах (печах). Свою першу художню експедицію Евенбах здійснила в 1913 році. На наше щастя, вона обрала села Новомосковського повіту, які здавна славились своїми майстрами настінного розпису.

Євгенія Костянтинівна робила замальовки в селах Мануйлівка, Кам`янка, Петриківка, Шульгівка, Могилів, Байбаківка та Котовка.

Згодом вона підготувала грунтовний етнографічний доклад, який містив детальний опис технік та технологій нашого місцевого розпису.

За її словами, розписом займались дівчата і лише інколи заміжні жінки, якщо знаходили на це час. Наприклад, на розпис комину було потрібно кілька днів. Використовувались недорогі анілінові фарби яскраво-рожевого, жовтого, коричневого, зеленого та синього кольорів.

Фарби розводили на горілці, молоці та яєчних жовтках. Для нанесення пігменту використовували саморобні щіточки зі свинячої щетини і котячої шерсті. Для кожної фарби використовувалась окрема щіточка.

Як селянки створювали орнаменти? Вони брали їх у природи, але більше створювали небачені квіти від себе. Бажання краси в навколишньому середовищі змушувало їх творити. У одної селянки Евенбах запитала, де вона бачила такі квіти? А та їй відповіла: «Та ніде, як заплющу очі, так вони мені і уявляються».

Звичайно, що найбільше матеріалу було зібрано в відомій своїми майстринями Петриківці. «Свободные богатые крестьяне любят и имеют возможность украсить свою хату. Появляются бабы, работающие поденно, продающие свои работы на ярмарках и базарах. Распространяются работы по соседним селам. Незаметно связывается весь район общим, заимствуя орнаменты у богатого села», – зафіксувала Евенбах в своїх спогадах. В Петриківці вона познайомилась з майстринею Тетяною Пата.

Евенбах відмічала художній смак наших селян, що сформувався під впливом мальовничої природи. За її словами, селянам українцям притаманний природжений естетичний смак, який мимоволі примушує їх створювати красу і довколо себе. Селянин постійно живе з цією красою, звикає до неї і вважає її повсякденним і необхідним явищем. Тому кожна родина, навіть бідна, прагнула гарно прикрасити свою хату, особливо, де є дівчата».

В селах Новомосковського повіту хати часто прикрашали паперовими шпалерами з зображенням великих квітів, або з людськими постатями. Інколи шпалерами обклеювали навіть стелі. В хатах на стінах було багато картинок, та вирізок із книжок.

«В главном углу, –писала Є.К. Евенбах, – иконы большей частью уже новые в блестящих ризах (старые в большом пренебрежении, видела я, как иногда служили покрышками на посуду). Иконы и окна украшены рисунками и цветами из бумаги; иконы часто завешаны вырезанной ”кружевом” бумагой, такая же вырезанная цветная бумага рядками идет иногда по потолку.

Пол вымазан желтой глиной и усыпан травой или же устлан постилками. Коврами и килимами покрыты скамьи, скрыни узорные, пестрые. Килимы висят на жерди вверху. Над дверью. Полки с расписной посудой. Создает впечатление яркого, пестрого орнамента».

Але, нажаль, вже в 1913 році Евенбах відмічала, що традиційні орнаменти поступово витіснялись міською модою. Селяни, в гонитві за модою, забували старі візерунки і переставали їх любити. Місто давало їм інший, більш сучасний одяг. Евенбах згадувала: «На крестьянине уже городской пиджак и картуз. Крестьянка стыдится одеть вышитую сорочку. Она в церковь идет в городской кофте, к которой еще не привыкла, которая делает ее смешной.»

Змінювались вишивки та візерунки на тканині, все частіше можна було зустріти рушники куплені, а не вишиті власноруч. Поступово зникали і розписи на стінах хат та на коминах..».

Фото зі сторінки групи Рідна Новостепанівка (Цікавінки з історії Новомосковського краю)