Героїв Дніпровської бригади ТРО відправили на лісоповал

На передовій – постійна необхідність у дошках та дровах.

Міський сайт регулярно повідомляє про те, як нашим воїнам допомагають цим матеріалом різні підприємства і відомства. Але дров та дощок катастрофічно не вистачає.

І в тих місцях, де поруч із лінією фронту ще вціліли ліси та посадки, воїнам доводиться освоювати навички дроворубів.

Цьому питанню свій черговий нарис присвятив ветеран 128 окремої Дніпровської бригади ТРО «Дике поле», відомий дніпровський історик Дмитро Каюк.

Зазначимо, що Міський сайт регулярно публікує його цікаві та незвичайні спостереження щодо різних сторін побуту наших героїв.

Про вимушену практику лісоповалу на передовий Дмитро Каюк  написав:

«Війна - це не тільки бої, кров і смерть. 

Це ще й безперервна виснажлива фізична праця. Чим глибші шанці, тим більше шансів - це закон. Тому солдати безперестанно копають, пиляють, насипають, будують і відбудовують. 

Перше, що робить солдат, коли заходить на лісосмугу, - починає окопуватися. Робота ця вкрай виснажлива. Зверху шар чорного важкого чорнозему. Потім тверда як камінь глина. І все це щільно заплетено корінням. Всі роботи тільки вручну. Ні про яку техніку і мова не йде. З інструментів: лопата, кирка, ножівка та сокира. Весь інструмент солдати купують або отримують у волонтерів. 

Те, що нам видають ..... Краще я помовчу. Дощ, сніг, крижаний вітер чи навпаки, тропічна спека. Байдуже. Треба закопуватися. Тоді є шанс вижити й перемогти. 

Коли траншеї й котловани під бліндажі/копанки готові, постає питання лісу. Солдати, що вийшли з бойового чергування, не бавляться й не кайфують. Помився, поспав, сьорбнув гарячого - й на заготівлю лісу. Теж робота не для піжонів. Недарма слово лісоповал в нашій культурі має каторжний присмак. 

Підйом о п'ятій ранку, вантажимося в машину і їдемо до лісгоспу. Там ми валимо сосни, обрубуємо віття, розпилюємо колоди й вантажимо їх на машину. Дуже важка робота.

Заготовлений ліс скидаємо біля "Кухні"(так називають КП роти). Тут його вже розпилюємо під розміри конкретного бліндажа. Знову вантажимо й веземо на лісосмугу. Буває, що колоди можна привезти на саму позицію. Але це трапляється вкрай рідко. Зазвичай ліс розвантажують на точці евакуації. Від неї до потрібної позиції можуть бути сотні метрів, а можуть бути й кілометри. 

І солдати починають на своїх плечах тягати колоди. Ноги тонуть в крижаній баюрі, спина тріщить, м'язи німіють, піт заливає очі, а ти все йдеш і йдеш. Відповідно до інструкції на нулі, носіння броні та каски обов'язкові. В доповіді про поранення, наприклад, є пунктик про те, що солдат в момент поранення був в засобах захисту. Але тоді ні копати, ні тягати ти не зможеш. 

Тому роботи в більшості випадків ми виконуємо без броні. Проте є позиції, де це самогубство, і от там справді копають в броні. 

Наскільки це важко навіть і уявити не можна. Побудували один бліндаж, починаємо будувати інший. Потім ще інший. 

А потім масований багатогодинний обстріл і все: добрий вечір. Починаємо спочатку. Окопи засипало, бліндажі розбило. І добре, якщо немає втрат. 

А потім нова позиція. І так безкінечно. 

На світлині колоди на точці евакуації. Незабаром понесемо їх на позицію Кс..нон».

Фото Дмитра Каюка.