Навіть з однією ногою герой Кодацької бригади нищить окупантів

Сила духу українських воїнів вражає все людство.

Черговий приклад цьому – воїн 108-ї Кодацької бригади Сергій на псевдо «Сатрий». Він продовжує воювати, лишившись лише з однією ногою.

Про мужнього воїна в 108 бригаді розповіли:

«Сергій на бойове псевдо «Старий» у перший день війни ще встиг сходити на роботу. А на наступний - шахтар-проходчик був мобілізований та пішов захищати Батьківщину. Рідний Павлоград, що на Дніпропетровщині, залишився бажаною «бухтою» для повернення.

- Я служив в Німеччині та на Кавказі. В Осетії воював – місячний конфлікт, а тому мав чималий досвід та звання прапорщик, - розповідає «Старий». – Це врахували у Павлоградському батальйоні, і незабаром з командира відділення я виріс до головного сержанта взводу, а згодом і до головного сержанта роти.

- Чи згадаєте бойове хрещення вашого підрозділу?

- Ми зайшли на Донеччину, у Волноваський район. Там і відбулось перше бойове зіткнення. Ми «гостинно» зустріли російський спецназ. Ушестеро дали бій переважаючим силам ворога. Розпочалося зіткнення о 16-30 і тривало до 9 вечора. Ми «накосили»близько 20 трупів.

- Які вогневі засоби ви застосовували?

- Я випросив у комбата кулемета М240. Поки передали, поки освоїли… До того ми його і в очі не бачили! Але показав він себе чудово. Окрім цього я знайшов два мінних фугаси. Одного поклав на стежину - присипав, а іншого - не сильно, щоб було видно. Це, мабуть, нас і врятувало. Москалі зупинились і почали роздивлятися, який провід куди йде. Ми їх з кулемета й викосили. Пізніше до нас приїхав командувач Запорізьким напрямком, генерал і з посмішкою запитав: «Ви знаєте скільки російських спецназівців ви відправили до чорта у зуби?». Щиро дякував за мужність.

Звичайно, цей успіх підняв бойовий дух хлопців, вселив впевненість у власних силах.

- Чим зустрів Запорізький край, коли після відновлення 108-ма бригада ТрО зайшла на нові рубежі?

- Тут, на Запоріжжі, також багато цікавого відбулось та, зрештою, й триває. Це – війна, рутина… Якось відбивали позицію сусіднього підрозділу. Вибили ворога та хотіли протягнути колючку, аби убезпечитися від просочувалися малих ворожих груп між нашими позиціями. Ми її протягнули, але росіяни помітили нашу активність шалений вогонь. Ми почали відходити до окопів, і в цей момент я наступив (не помітив) на «лєпєсток». Вочевидь, у ночі ворог провів тут дистанційне мінування. Мені не пощастило…

- Ви опинились посеред поля, під вогнем з важким пораненням?

- Так. Я відчув різкий біль, а ще побачив дві дірки у нозі. Вийняв з аптечки турнікет, почав затягувати. Але відчуваю не дотягну. Кажу хлопцям: «Допоможіть. Зажимайте!». По рації викликали евакуацію. За 30 хвилин я вже був на «стабіку». Потім – у госпіталь, де ногу ампутували…

Згодом виписали додому. Реабілітовувався 6 місяців. Потроху почав розходжуватись. Допомагали побратими, які отримали такі ж поранення раніш. Таким чином, я доволі швидко відновився.

- Як з протезуванням?

- Все гаразд, все безкоштовно, за державною програмою. І з виплатами все добре.

- У Вас є сім’я?

- Так, четверо дітей. Старший син також воює. У районі Куп’янську.

- Як зустріла Вас дружина з пораненням?

- Побачила мене Світлана Петрівна, і немов само з вуст злетіло: «Ну, що довоювався?». А я: «Та да…». Оточила турботою та увагою. Якби не вона, хто б за мною ходив? Щиро дякую їй, дорогенькій, за піклування.

Попри важке поранення «Старий» повернувся у рідну 108-му Кодацьку бригаду територіальної оборони та продовжує виконувати службові обов’язки».