Полон як продовження геноциду: історія 25-річного морпіха з Дніпра

25-річний Олександр Рибка народився й виріс у Дніпрі, захоплювався робототехнікою, вступив до Дніпровської політехніки й хотів будувати майбутнє у світі інженерії. Але у 2020 році хлопець уклав контракт із ЗСУ та став морським піхотинцем 36-ї бригади.

Тоді це здавалося рішенням про досвід і характер. Згодом – стало рішенням про життя і смерть. У грудні 2021-го його підрозділ перекинули на Маріупольський напрямок. Повномасштабне вторгнення зустріло Олександра вже на позиціях, розповідає “Наше місто”.

«Техніка мене дуже цікавила. Хотілося самостійності, хотілося розуміти, що я можу більше», – згадує він.

«Перший тиждень був дуже складний. Ми практично не спали. Бувало, що екіпажі засинали прямо в машині. Я для себе поставив “рекорд” – чотири доби без сну і майже без їжі», – розповідає військовий.

Їли те, що могли зварити: бульйон із кількох картоплин і шматочка тушонки. Пили солодку каву – 300 мілілітрів, дві ложки кави і чотири ложки цукру.

«Нам сказали: тримаємо оборону, поки в місті є цивільні. І ми трималися», – каже він.

Кільце навколо Маріуполя стискалося. Артилерія працювала в різні боки – фронт був всюди. Боєприпаси закінчувалися.

«Коли нам сказали, що закінчуються снаряди і ми переходимо в піхоту, тоді стало зрозуміло: підмоги не буде. Але навіть проти танків із автоматами ми якось трималися», – згадує Олександр.

9 квітня він отримав поранення під час оборони госпіталю. У ніч із 10 на 11 квітня, за наказом, його група пішла на прорив у бік Запоріжжя. Після кількох днів виснажливого руху під обстрілами їх знайшов спецназ та взяв у полон.

«Ми чекали темряви в посадці. Нас засік спецназ. Спочатку був наказ ліквідувати, бо думали, що ми “азовці”. Коли дізналися, що морпіхи, то вони вирішили брати живими», – каже він.

Першим місцем утримання стала Оленівка.

«Камера на шість людей. Нас 56 чоловік. Лягали так щільно, що якщо хтось хотів вийти, то треба було переступати через інших», – згадує військовий.

Води бракувало. Митися не було можливості місяцями. Їжа – дві скибки хліба й чай. На обід – каша на воді.

«Це було не для того, щоб нагодувати. Це було, щоб не померти одразу. Ми допомагали один одному. Хто працював у столовій – передавав зайвий шматок хліба чи овочів. За це могли побити. Але ми все одно це робили», – говорить Олександр.

Полон тривав три роки. Колонії змінювалися – Оленівка, Горлівка, Торез. Змінювалися умови, але не мета: морально зламати.

«Найбільше – це психологічний тиск. Постійні знущання. Спроба задавити», – згадує морпіх.

Обмін відбувся навесні 2025 року. Перші місяці після повернення були не менш складними.

«Перші два місяці ти ніби ще там. А потім починає накривати. Це наслідки ПТСР. У кожного по-своєму, але накриває всіх», – зізнається він.

Сьогодні Олександр проходить реабілітацію і допомагає іншим звільненим із полону.

«Я перший у Дніпрі, хто проходив цей шлях. На мені вчилися, як допомагати. І тепер я підказую іншим, куди звертатися, як усе проходить».

Історія 25-річного Олександра Рибки – це не лише свідчення про війну сьогодення. Розповідаючи про голод у російському полоні, про свідоме виснаження, приниження та системне знищення людської гідності, його слова мимоволі перегукуються з історіями українців, які пережили Голодомор 1932-1933 років.

Тоді, за радянських часів, мільйони українців штучно позбавляли їжі, як інструменту підкорення і знищення. Сьогодні українські військовополонені свідчать про ті самі методи: голод як спосіб зламати, довести до фізичного й морального виснаження. Історія, яка здавалася сторінкою минулого, знову постає у сучасних реаліях.

Полон для Олександра став не лише особистою трагедією, а й ще одним доказом того, що геноцид проти українського народу повторюється. Змінюються форми, але суть залишається тією самою – знищення ідентичності, волі та життя. Саме тому його свідчення – це не лише історія одного військового. Це частина великої історії спротиву українців. І пам’яті, яка не дозволяє світові забути.

Матеріал створено за підтримки комунального закладу «Музей спротиву Голодомору».