400 кілометрів на даху поїзда. Найстаріша жителька Адамівки згадала про часи німецької каторги

Вірі Олександрівні на Спаса виповниться 89. Вона, мабуть, найстаріша жителька у Маламиному — сільці, що нині є частиною Адамівки. Так сталося, що вивезли її 30 травня 1942-го і вернулася додому 30 травня 1945.

Їх практично дітьми забирали з рідного села. Дівчині ж не було й вісімнадцяти , коли її силоміць погнали в неволю. Фабрику-табір у німецькому місті Дьоміц їй не забути вже довіку.

— Погрузили на гарбу, одвезли нас у Щорське. На станції Божедарівка посадили у свинячі вагони та й повезли до Німеччини.

— Ніхто не намагався тікати?

— Бували такі. Та ми знали: як упіймають, то буде ще гірш.

Привезли нас на місце. Немає роботи, то загнали нас у бетоноване приміщення, без даху над головою. Замкнули там, аж доки на ранок знайдуть для нас роботу. А якби дощ чи бомбили, то нам же капут би там був.

А зранку одімкнули нас і повезли на фабрику-табір. Жили в гуртожитках, у бараках. По десять чоловік у кімнаті, спали на двоярусних лежаках.

Виробляли на фабриці якісь колби. Куди їх заряджали — не знаю. Нам привезуть, було, порошок, ми його пресували.

Робили у три зміни — від шостої ранку до 2-ї дня і від 2-ї до 10-ї вечора. Від десятої вечора до шостої ранку — нічна зміна.

—А чим вас годували?

—Ліпше й не казати: черви та бруква. Перший рік давали по кусню хліба: тирса з дерева, буряк цукровий і пісок. У житню муку все це вкачають, а їсти його не можна. Якби ж хоч не пісок. А потім трохи покращало. Ми стали тікати у села, просити в німців хліба. Хто дасть, а хто вижене.

Бараки були обгороджені дротом, ніяк увійти… А як дівчата прорвуть дріт в огорожі, то ми о другій чи третій годині всунемося зі своїми торбами.

Нам попервах дозволялося додому писати листи. А потім листи заборонили, і писати можна було лише відкриті листівки.

4 травня 1945 року нас, нарешті, звільнили американці, а 5-го — руські. І тоді встановили кордон у нашому місті. Як зайшли наші, то американців відділили.

7 чи 8 травня нас вивели, вишикували в шеренгу. А добирались додому ми своїм ходом, хто як зміг. Триста кілометрів пішки йшли. Потім повантажили нас у машини і перевезли через ріку Одер, на якій був понтонний міст. Й висипали — де хочте, туди й їдьте.

Іде електричка. Питаємо: «На Україну?» «На Україну». Сіли. Наче на Україну їдемо. Обвезли нас і вигрузили там, де й брали…

А потім ми якось сиділи-сиділи… Коли йдуть двоє поляків —мабуть, теж у хазяїв робили. І кажуть: «Дівчата, давайте ми вас посадимо на верх поїзда». Зі мною була Надя Чубатенкова з Весело-Божедарівки, ми удвох з нею зосталися. Витягли нас хлопці на той поїзд і самі повилазили. Дай Боже їм здоров’я, вони виявилися золоті діти, з нас не познущалися, не поскидали з вагона.

І отак чотириста кілометрів їхали додому на даху поїзда. Та як глянемо — скільки там під мостами тих гайок… Якби зачепило, так розтаскало б.

Потім приїхали кудись. Поляки кажуть: ми тут будемо вставати, і ви вставайте. А тоді вже питайте, куди вам до Києва дістатися.

Спасибі одному дядькові, довів нас. Попали ми в спеціальні камери, де була дезінфекція. Щоб ні вошей, нічого такого не було. Поздавали ми і свої чемодани.

Приїхали у Київ і три доби сиділи там. Аж доки нас повантажили. Їдемо. Нам і кажуть: не їдьте у Верхівцеве, бо там розбомбили все. Нема нічого. І вас там вночі і поб’ють, і позакидають, і що хочете зроблять. Так ми з тою дівчиною встали у Вільних Хуторах. Переночували в діда та баби. А тоді пішли до Весело-Божедарівки. І тільки на ранок 30 травня 1945 року я прийшла додому, в своє Маламине.

Роботи — голови не підняти.

У колгоспі Віра Олександрівна працювала на різних роботах: ланки полола, свині, корови управляла, одне слово — ким могла, тим і робила. На пенсію пішла у серпні 1979 року. Нині живе при сині Григорії.