Історія Дніпра: Якими були плаваючі млини у нашому регіоні?

Архіви зберегли рідкісні фотографії таких конструкцій.

Свого часу в Катеринославській губернії та нашому місті були сотні традиційних млинів – як вітряних, так і водних, розташованих на берегах річок. Свого часу Міський сайт докладно писав про те, де були розташовані найвідоміші млина нашого краю і що тепер на їхньому місці.

Але в 17-19 століттях у нашому краї був ще один, досить рідкісний вид млинів – так звані наплавні.

Плавучий водяний млин — різновид водяного млина, в якому водяне колесо та приєднані механізми розташовуються на плаваючій платформі. Вперше з'явилися у VI столітті в Італії. Плавучість платформи дозволяє використовувати млин з незмінною ефективністю при мінливому рівні води.

Такі відносно невеликі конструкції розташовувалися на спеціальній плаваючій платформі. Мобільність такої платформи забезпечували веслярі, які розташовувалися або на цій платформі, або в з'єднаних з нею човнах. Велика кількість річок і малих річечок у нашому регіоні зумовлювала поширеність такого виду млинів.

З історії питання.

«Наплавні млини (лодяки) були відносно простими за своєю конструкцією: підливні колеса встановлені на човні або плоті; одне або два жерни з'єднували зубчастою передачею з головним трибом, що знаходився між жореном і крутився валом колеса. Колеса складалися з двох дерев'яних хрестовин, з'єднаних дошками.

Якщо судно було великим, млинці розміщували біля передньої частини. Найчастіше лодяк складався з двох човнів (зазвичай байдаків чи гончаків).

Човен кріпили на стоянці кодолами. Якщо рівень води у річці зменшувався, млин відв'язували від берега та відпускали ловити течію.

На Прип'яті подібний млин діяв щонайменше з 1552 року. Існує згадка про човен на Дніпрі поблизу Черкас, датована 1666 роком. Київський Розписний список згадує плавучу млинку із двох байдаків на Дніпрі біля Києва у 1684 р.

На початок XVIII століття лодяки зафіксовані в Україні в щонайменше 30 місцях.

На початку ХІХ століття імперська влада у Києві сприяла будівництву лодяків на Дніпрі, оскільки місту не вистачало млинів. На середину ХІХ століття в околицях Києва діяло 19 лодяків, а всього в Київській губернії їх було близько 130. Проте наплавні мілини мешали пароплавству, і Дніпровська пароплавна компанія зробила клопотання про заміну наплавних млинів на стаційарні вітряки. Київський губернатор відхилив цю вимогу через загрозу подорожчання муки, проте використання лодяків все ж таки було обмежене дозволеними судноплавними начальниками місцями.

Згодом обмеження посилилися. Наприкінці ХІХ століття за статтею № 363 Статуту шляхів сполучення всі човни, що заважають судноплавству і не переведені в зазначене начальством місце, могли бути зруйновані без виплати компенсації їх господарям. А циркуляр від 11 січня 1883 року забороняв розміщувати лодяки на головних течіях річок; у місцях, позначених знаками судноплавства; у місцях розвантаження та навантаження пароплавів, а також там, де відомство шляхів сполучення веде роботи.

Парові агрегати почали тіснити млини з природним джерелом енергії, проте малі підприємства продовжували використовувати їх. У селі Кричильськ, що на Рівенщині, човен на плоту з бочок плавав Гориною до 1937 року. Поблизу Хотина човники працювали до кінця 1950-х років».

Пік популярності плавучих млинів припав на 19 століття.

Тим дивовижніша інформація, якою поділилися у групі «Водяні, парові, вітряки України». Учасниця групи Марі показала рідкісне фото 1931 року із книги «Пороги Дніпра» Олега Власова. На фото показаний плаваючий млин біля села Вовниги поряд з обласним центром.

На той час Запорізька ГЕС ще не була введена в експлуатацію. Пороги височіли над гладдю річки Дніпро. І від мірошників вимагалося чимало вміння, щоб їх обминати.