Як рибалили у Катеринославі за допомогою таємних засобів

У 1860-70-х роках у Дніпровських плавнях рибалки заганяли рибу докупи за допомогою спеціальних конструкцій, які називалися кота.

До побудови Запорізької ГЕС річка Дніпро мала зовсім іншу течію та зариблення. Звичайно, не лише ГЕС вплинула на багатство та різноманіття риби у головній річці нашої країни. Міський сайт неодноразово розповідав то цю тему.

А зараз ми розповімо, як наші пращури рибалили у Дніпровських плавнях.

Євген Молдаванов у групі Ненаситець показав приклади цікавих та вже забутих конструкцій, з допомогою яких рибалили наші предки.

Ці конструкції для загону риби у ятері мали назву кота та використовувалися у Дніпровських плавнях у 19-му сторіччі. У наш час такі пристрої напевно визнали б браконьєрськими. А знайшов він їх у старовинному альбомі про рибальство Etnografo Donetz.

Детально ознайомитись з цим альбомом можна тут.

А тим часом сайт «Локальна історія» нагадує, як взагалі рибалили наші пращури, починаючи з часів запорізького козацтва:

«Для місцевого люду плавні несли достаток. "Всякий хазяїн у плавнях обробляв свій горóд. Все, все родило. Саджанець капусти отак ногой придавиш, а воно ж вода кругóм, і буде вже завтра рости", — згадувала 2009 року Тетяна Голуб, уродженка села Новопавлівка, тепер це частина міста Нікополь.

У часи голодоморів плавні рятували місцевий люд. Про багаті улови в голодні 1920-ті свідчив Олександр Осінський, житель села Городище, що тепер частина міста Марганець. "Село наше заливається водою. Тоді йде несчисленна сила коропа, і їх ловлять хапами. І як вони ото підуть метать ікру, то тут робиться таке, що аж страшно. Ось Басан за ніч накрив хапою 40 штук пудових коропів. Кажеться, в 1923 році, приблизно після голоду. А вони ж набиті ікрою!".

Рай закінчився з початком колективізації. Рибалок, які "зовсім одірвалися од землі", змусили вступати до рибальських спілок і здавати до них свій улов. Згодом з’явилися риболовецькі колгоспи. На тому і скінчилося традиційне рибальство. Почалося інтенсивне виснаження рибних ресурсів...

Якою ж була рибальська традиція напередодні радянської модернізації?

Найповніші дані зібрала етнографічна експедиція Всеукраїнської академії наук у 1927—1928 роках. Рибалки починали свій промисел одразу після весняної повені. Очолював їх отаман. "Отамана слухали, як діти батька", — казали в ті часи. За його відсутності усім керував помічник. А кошовий порядкував на коші. У 1927 році етнограф Юрій Сербул ще застав рибальський кіш. "Це місце, де вони сушать невід, лежить всяке приладдя, їсти варять і все роблять щодо рибальства. Кошовий варив вечерять. Запросили вони нас до юшки рибальської, що варили таку ще запорозькі рибалки. Юшка була надзвичайно смашна. Зварено з однієї рибини — лина 18 фунтів. Вечеряло нас 10 осіб. Один рибалка зауважив, що кістки були запорожцям за голки". Додамо, що 18 фунтів — це вісім кілограмів.

"Кіш зветься ще од запорожців, од бурлаків, а ми ж ото живемо тут як бурлаки, та так і звемо його", — свідчив тоді рибалка з Покровського. Тамтешні люди згадували козацтво чи не з кожного побутового приводу. Людська пам’ять несла історичні назви й топонімію. Ще 1951 року Січчю називали місце біля річки Підпільна в Покровському. А у Капулівці шанобливо згадували Чортомлицьку Січ, від якої лишився невеликий острів, обкраяний повенями. Говорили, що в давнину Капулівку від Січі відокремлювала вузенька протока, а сполучав місток, яким люди "ходили в Січ і церкву".

Місцеві рибалки більше за інших демонстрували зв’язок із Запорожжям. "Першого травня збираємось всі, хто має костюм, їдемо до Капулівки на могилу Сірка. Їдемо і співаємо собі, як запорожці. Рибалки — це ж потомки запорожців. Вони ж і курять як запорожці. Немає рибалки, щоб не курив і не пив", — сказав неназваний рибалка 1927 року. Той костюм — це простора сорочка й широчезні шаровари, їх дбайливо берегли у скринях.

Залишався серед рибалок і звичай не пускати жінок до коша. "Жінка сюди ніколи й не показуйсь", — приговорювали чоловіки. Жіноцтво рибалило поза межами кошів. "Щоб спіймати карасів, линів, раків, жінки брали рядна, запаски, наловлювали стільки, скільки не наловиш тепер неводом у Дніпрі", — писав етнограф Яків Новицький наприкінці ХІХ століття. До слова, парубки, граючись, штанями ловили раків.

Рибальські забобони стосувалися і священників: "Коли рибалка виїжджає ловить рибу, то він не повинен згадувати про попа, бо тоді ніяка риба не ловиться. А коли на воді хтось згадає за попа, то другий як бахне його веслом". Інколи доходило й до суду. У селі Біленьке, біля Запоріжжя, священник рибу ловив. Парафіяни поскаржилися: мовляв, шкодить рибалкам! І судді мусили прохати священника покінчити з риболовлею. Але до попів і зверталися, коли улов був поганий, — посвятити кіш.

Світ домашній, де є сім’я, церква і громадський порядок, та дикий простір плавнів мали бути відокремлені. Лише того вважали за справжнього козака, хто, переходячи ту межу, витримував випробування хаосом сп’яніння, не впадав у жалюгідне пияцтво й не ставав хижаком. Дехто з рибалок уже у ХХ столітті жив по-запорозькому, без сім’ї. Як то Петро Буряк, який мав землянку в плавнях біля села Городище й рідко показувався на люди.

Запорозьке рибальство чітко поділяли на спільну справу і приватну. Риболовні угіддя між куренями щороку розподіляли перед виборами кошового отамана і старшини. Курінь мав човни й відповідне знаряддя. До нього приймали кожного, хто приходив уперше, та не кожного впускали вдруге. Своїм ставав той, хто вносив до спільного казана більше, ніж брав із нього. Одружений козак втрачав право бувати в курені й користуватися його щедротами та захистом.

Козаки також могли вести власну справу. Приватно рибу ловили в угіддях свого куреня чи будь-де, аби не в інших куренях. Таке господарство називалося рибальський завод або тафа. Козаки працювали в тафі за частку від улову чи доходу. Половину мав хазяїн , із неї він мусив давати частину своєму куреню і керівництву Січі. Другу половину козаки ділили порівну. Боже збав, дати запорожцеві гроші за роботу! Тоді він перетворився б на упослідженого арґата – наймита. Навіть молодика, який служив козакові, не вважали наймитом. Він сподівався на віддяку — коня, човна, одяг, навіть гроші, втім як дарунок, не платню. За свіжою чи обробленою рибою приїжджали чумаки й шепотинники, тобто скупники.

Український вчений Теодор Гавриленко 1929 року писав, що за етнографічним матеріалом про рибалок можна простежити, з чого виникло запорозьке козацтво. На його думку, і рибальський кіш, і січовий курінь були "мужеським домом". Цей висновок спирався на теорію німецького історика Генріха Шурца. У 1902 році він видав книжку про походження держави й суспільства з чоловічих спілок, а не сім’ї, приватної власности та класового розшарування, як вважали марксисти. До аналогічного твердження про виникнення європейського рицарства дійшов медієвіст Йоган Гейзинґа. Схожі думки мав і Теодор Гавриленко, сподіваючись покласти їх в основу великого дослідження. Однак 1937 року його заарештували й відправили в Магадан, де він помер, не маючи й 40 літ».

Ілюстрації з групи «Ненаситець» та сайту «Локальна історія»